Ви тут: Головна Ресурси Проекти Ефір Емоції Олексій Сінченко: “Україна – це я сам”

Реорганізація Гуманітарного інституту

На підставі рішення засідання Вченої ради від 26 травня 2016 року структурний підрозділ трансформується шляхом поділу на:

 

Олексій Сінченко: “Україна – це я сам”

sinchenko1

 

«Чесність із собою»
Олексій Сінченко

 

 


Майдан – це не територія чи площа, Майдан – це наше світовідчуття, те, що в наших душах, це творення якісних змін. Саме таких змін прагнув і викладач Гуманітарного інституту Олексій Сінченко.

 


З чого розпочався Майдан особисто для Вас? Чи одразу долучилися до того, що відбувалося?

sinchenko2

 

 

Мій Майдан проходив у кілька стадій його сприйняття, тому що до студентських виступів я спершу не дуже долучався: мені просто було цікаво, чи змінилася якась риторика в порівнянні з досвідом 2004 року. До 1 грудня, фактично, якоїсь активності я не виявляв, бо ходив паралельно на роботу до Інституту літератури. Потім я поїхав на захист у Чернівці; якось вночі прокинувся, кинувся до телефону і прочитав для себе якесь жахливе повідомлення про побиття. Це був прецедент, тому що подібних явищ у нас не було. Через це я відразу з Чернівців, їдучи до Києва, телефоном з'єднався з професором Васьківом (який паралельно їхав зі Львова) і ми, як і більшість людей, з 1 грудня активно долучилися до Майдану.

 

Ваше життя на Майдані – це … ?


Моє життя на Майдані подвійне. По-перше, ми одразу не долучалися до самооборони (тобто не записувалися в списки), бо так звана «анархістська природа» не давала можливості до чогось долучатися. По-друге, це, фактично, життя нічне: вдень ми були на роботах – ніхто з нас за той період не пропустив жодної пари, тобто було чітке розуміння: є робота і є вільний час, в який ми можемо виявляти свій протест громадянський.

 

На що, перебуваючи там, Ви звертали увагу?


Насамперед, це самоорганізація людей – мене вона вразила в 2004 та 2014 роках. Абсолютно незрозуміла колективна енергетика (дехто з аналітиків це взагалі пов’язує з ментальністю українців та їх здатністю до самоорганізації). Наразі Майдан був дуже потужною малокерованою силою, яка реагувала на найменші потреби і ці потреби могла задовольнити кожна людина на Майдані – вона знаходила для себе роботу і мотивація була особистісною, тобто ніхто нікого не змушував до дії, але всі дуже чітко себе виявляли.

sinchenko3

 

Чи маєте Ви сьогодні якусь річ, що Вам нагадує про Майдан чи є атрибутом тих подій?


Знаєте, для мене це болісний досвід. Вдома лежать бронежилет, каска. Але, чесно кажучи, я дуже мало до того апелюю: все ж таки хотілося б виштовхнути це, як певну травму. Про фетишизм чи, скажімо, матеріальну цінність не йдеться: швидше про дух, повинність перед полеглими людьми.


Який день особливо врізався у Вашій пам’яті?


Цих днів було кілька, і всі вони були пов’язані з якимись екстремальними моментами. Перший – це було 1 грудня – ніч, коли ніхто не знав, що буде. Були події на Банковій, до яких ми не були причетні. Всі думали, що це провокація, і, знаючи, що це вже не гра (що може бути розправа), ми до того готувалися і розуміли, що якоїсь справжньої оборони не могли робити.


Потім був досвід із 10 на 11 грудня, коли віртуальний страх перейшов у реальний (почався штурм). Єдине в чому я дуже швидко пересвідчився, – що не б’ють, і це мене якось привело до тями: я заспокоївся, але кожен період по-своєму складний. Скажімо, 18 січня, коли я повертався з пар та пішов до Інституту літератури забрати свою каску. Як тільки я увійшов, почався штурм на Грушевського. Буквально за п’ять хвилин я опинився в тилу і не знав, що зі мною буде, бо тікати було нікуди. Знову ж таки, повернувся той страх, який був 1 грудня, – страх невідомого.


Кожен із цих періодів – це окремий досвід, який, думаю, буде виринати ще не один рік, тому вповні сказати, що я пережив й осмислив те, що зі мною відбулося, мені важко зараз.

 

Хто для Вас патріот? Чи можете Ви себе назвати патріотом?


Патріот – це умовна назва. Я вважаю, що патріотизм – це риса виховання, тобто так само, як є батьки. І батьки для нас абсолютна цінність, – місце, де ми народилися; країна, в якій ми народилися, – це також сутнісна частина нас самих. Тому говорити, що я там за щось виходжу чи є патріотом чогось… це я. Моя країна – це я сам, тому не знаю, відповідно, бути собою – це патріотизм чи не патріотизм…


Вам зустрічались «маленькі українці» на Майдані? На що потрібно закцентовувати увагу, виховуючи патріотичні почуття в дітей?


Дітвора була, і добре, що вона була вдень, а не вночі. Батьки приходили, коли були якісь концертні програми та й, зрештою, багатьом не було, де подіти дітей: вони або по черзі приходили, або приходили разом із дітьми. Я думаю, що формування національно свідомої дитини пов’язане із вихованням чогось особистісного, але це виховання повинно формуватись не на пошуку якогось зовнішнього ворога, а просто на тому, що, якщо ти українець, - це круто, це цікаво (і для тебе, і для інших), тому що інші сприймають тебе саме як українця, а не когось іншого. У даному випадку, національне – це органічне; це той маркер, за яким мене ідентифікують у світі і через який я цікавий для світу.

 

Чим відрізняється Ваше життя до та після Майдану?

 

Суттєво насправді нічим, тому що та мотивація, яка мене вивела на Майдан-2004 та в 2014 році, - вона незмінна. Це почуття власної гідності, громадянська повинність і непосильність.

 

Як би Ви назвали сучасний для України етап?


Насамперед, це етап, який у нас долає й потроху вичавлює радянське (тобто пасивність) – стан, який вживлювався впродовж багатьох десятиліть, і наші люди були мало готові до змін. Але змінність, вміння мобілізації, вміння бути активним – це як-от стан сучасної людини. Я вважаю, що, попри складні моменти, ми все ж таки рухаємося вперед.

 

sinchenko4 

Записав Іван Тищенко

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна Ресурси Проекти Ефір Емоції Олексій Сінченко: “Україна – це я сам”