Ви тут: Головна Ресурси Проекти Ефір Емоції Андрій Сніжко: «Тож викладач-журналіст відправився на фронт служити хіміком»

Реорганізація Гуманітарного інституту

На підставі рішення засідання Вченої ради від 26 травня 2016 року структурний підрозділ трансформується шляхом поділу на:

 

Андрій Сніжко: «Тож викладач-журналіст відправився на фронт служити хіміком»

"Ніколи не зупинятися!"
Андрій Сніжко

 

snizhko

«Війна і армія всьому навчать. Мені довелося попрацювати на пункті оперативного зв’язку батальйону, побувати командиром  машини забезпечення, опікуватися координацією підрозділів і навіть побувати в ролі кухаря», - згадує викладач нашого Університету Андрій Сніжко, який навесні цього року був мобілізований до лав Збройних Сил України, після чого відбув у зону АТО виконувати бойові завдання і захищати східні рубежі нашої Батьківщини. Наприкінці літа він повернувся додому і нині ділиться зі своїми студентами побаченим та пережитим на війні.


Де саме Ви проходили службу?
Я проходив службу офіцером у 21-му окремому мотопіхотному батальйоні ЗСУ, що більшість часу перебував на території Донецької області, у секторі М зони АТО. Лише нещодавно наш підрозділ вийшов на ротацію. До того ми контролювали велику ділянку 1-ої та 2-ої ліній української оборони між Маріуполем і Волновахою. Не без гордості скажу, що свої бойові завдання виконали тут на «відмінно» – і ворогу не дозволили пройти, і жодного свого бійця не втратили. Хоча пізніше, на жаль, мали не бойові втрати…

 

Як поставилися рідні до Вашого рішення і чи виправдалися Ваші сподівання ?
Вони не знали, що я пішов на війну, офіційна версія – довгострокове відрядження.
Взагалі очікування і реальність не зовсім співпали. Я очікував більшого порядку у збройних силах. Я, патріотичний і натхненний, ішов на службу в нову українську армію, а потрапив у стару, радянську. Це система, де цінність людського життя та самої людини знівельована; де все ще діють постулати сталінського маршала Г.Жукова – військовослужбовець в армії не людина, а розхідна одиниця. Плюс 100 одиниць сюди, мінус 100 туди. «Русские бабы все равно еще нарожают», – говорив маршал, якого німці називали «генерал-м’ясо». І не думайте, я не бідкаюся, і не перебільшую, лише констатую факти. А вони говорять наступне: річ, яку найлегше списати в армії – солдат (як зрештою і офіцер).
До цього додайте консерватизм та інертність системи, надмірну бюрократію, корупцію, байдужість, зловживання військовою владою і т.д.

 

Як проходили Ваші будні?
Багато моїх колег та знайомих думає, що я служив військовим журналістом. (Посміхається). Вони частково праві, але все ж помиляються. Там я радше був журналістом за покликанням – ніколи не розлучався з фотоапаратом та записником. Також кілька днів із всього терміну служби мені таки довелося побувати журналістом. Якось робив фоторепортаж для Міністерства оборони, навіть був досвід випуску бойових листків батальйону та стінгазети. Це такі примітивні, ще радянські форми ідеологічно-виховної роботи з особовим складом в армії — свого роду моральна підтримка.
По факту, мене мобілізували за першою освітою та супутнім військовим фахом як начальника служби радіаційного, біологічного, хімічного захисту. Його я здобув 12 років тому, але реально жодного дня за ним не працював, давно перекваліфікувавшись за іншою спеціальністю. Проте у військкоматі нікого не цікавили ні мій досвід, ні кваліфікація, ні практичні навички. Спрацювали за радянською системою: «Ось тобі, товаришу молодший лейтенант, рознарядка. Вперед на фронт! Війна всьому навчить і все спише». Тож журналіст відправився на фронт служити хіміком…

 

snizhko1І скільки ж Вас таких «журналістів-хіміків» потрапили на фронт?
Там уже з’ясувалося, що я такий не один. Кожен другий, завдяки старанням рідного військкомату, влаштований не за фахом і здібностями, і після демобілізації воліє повернутися додому і найперше – набити писок воєнкомам, які бездумно і за будь-яку ціну закривають плани мобілізації.
Тож і виходить, що електрики працюють бухгалтерами, артилеристи – діловодами, кулеметники – кухарями, будівельники – санітарами і т.д. Чи зможуть вони на цих посадах принести максимальну користь Батьківщині, а не просто відбувати номер і тринькати гроші платників податків? Чи не нароблять шкоди через брак знань і кваліфікації?

 

То ким вже Ви тоді були в АТО? Невже таки хіміком?
У моєму ж випадку все було ще цікавіше. Коли я вже потрапив у бойову частину, то виявилося, що служба, начальником якої мене призначили в Міноборони, розформована ще місяць тому…
Безпосереднє командування із розумінням і гумором поставилося до ситуації та запропонувало мені дві інші посади натомість: заступника начальника продовольчої служби або помічника командира батальйону з правових питань. Я зробив вибір на користь посади юриста. Але на передовій виникали дуже різні ситуації, коли судилося займатися зовсім іншим. Так мені довелося попрацювати на пункті оперативного зв’язку батальйону, побувати командиром машини забезпечення, опікуватися координацією підрозділів і навіть побувати в ролі кухаря. Війна і армія всьому навчать.
До речі, атмосферу часто розбавляли листи від студентів. Коли я заходив на пошту, а там зо 50 листів з проханнями подивитися презентацію чи перевірити ще якесь завдання… (Сміється).

 

Виходить, що за 24 роки незалежності у Збройних Силах України не відбулося жодних позитивних змін?
Вони лише відбуваються. На жаль, це тривалий процес, у вирі якого знаходимося всі ми. Хтось опиняється в цій системі безпосередньо, і намагається із середини вплинути на неї. А хтось тисне ззовні і теж досягає поступу. Дуже непроста справа. Прикро, що у процесі становлення нового національного війська ми робимо купу непотрібних, ганебних і, скажу відверто, злочинних помилок, за які ніхто не відповідає!

 

Що за час перебування вражало? Та й взагалі, як воно там, в АТО?
Найбільший позитив, який я зустрів у армії – це люди. Це справді унікальний ресурс, з яким ми здатні перемогти і здійснити найнеймовірніші зміни! Я говорю про добровольців і просто мобілізованих, але мотивованих людей. Тих, які прийшли в армію не за гроші чи вислугою, а за ідею нової вільної та самодостатньої України. Які втратили все через загарбання і знищення Росією їх дому, родини, близьких. Які пожертвували останнім заради перемоги. Ці люди служили пліч-о-пліч зі мною: із Криму, Горлівки, Донецька, Львова, Ірпеня та Києва, багатьох інших міст та сіл країни. Серед них були росіяни, євреї, вірмени, угорці, татари. Бачив й інше – патріотів, які складали громадянство передових країн світу (наприклад, Ізраїлю та США), зрікалися заможного і спокійного життя, брали українське громадянство і зброю, і йшли поряд з іншими боронити Україну від навали зі сходу. Всі ці люди у боях та конкретних справах довели, на що здатні.

 

snizhko2Ці люди, про яких Ви розповідаєте, можуть щось змінити? Як саме?
Якщо ми хочемо справжніх і системних змін у Збройних Силах (як зрештою і цивільних сферах!), то повинні допустити цих людей до командного складу та керівних посад. Потрібно їх мотивувати і далі ефективно використовувати наявний потенціал на синергію позитивних змін у країні.

 

Який розвиток подій варто очікувати на Вашу думку?
Загальний прогноз невтішний. Повномасштабної війни не буде, але постійні бойові зіткнення і тліючий конфлікт із терактами й диверсіями буде.
Маємо бути сильними і готовими до самооборони!
На жаль, сьогодні ми є розмінною монетою.
В Індії мисливці полюють на мавп у досить оригінальний спосіб. Вони закопують у землю вузький глек зі смаженими горіхами. Мавпи чують їх запах, засовують руку у глек і потрапляють у пастку. Так і помирають на спеці чи їх добивають палицею по голові. У подібний спосіб США і Європа спіймала В.Путіна. Прикро, що приманкою стали Крим і східна Україна. Тепер на заході просто сидять і спостерігають, коли російська мавпочка сконає. Так і буде, от тільки Україні теж доведеться терпіти і виживати. Такий він, шлях до свободи…
Ми маємо вдосталь сил і засобів, аби протистояти ворогові і тримати удар, не дати «хворобі» розповсюдитися. Сьогодні ми створили потужний бойовий кулак зі Збройних Сил, Національної гвардії, добровольчих підрозділів й інших формувань. Ми ще вчимося взаємодіяти і співпрацювати, поважати роботу інших, але в екстрених ситуаціях здатні діяти саме як кулак, – міцно стиснутися і дати по зубах будь-якому агресору.
Можливо, з’явиться людина, готова запропонувати певну якість життя, я готовий її підтримувати.

 

Записали: Дар’я Бабкова
Джастіна Нипорко
Людмила Нестеренко
Світлана Калантиренко

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна Ресурси Проекти Ефір Емоції Андрій Сніжко: «Тож викладач-журналіст відправився на фронт служити хіміком»