Ви тут: Головна Ресурси Проекти Ефір Емоції Віктор Тимохін: "Це не лише війна патронів, а в тому числі війна ідей"

Реорганізація Гуманітарного інституту

На підставі рішення засідання Вченої ради від 26 травня 2016 року структурний підрозділ трансформується шляхом поділу на:

 

Віктор Тимохін: "Це не лише війна патронів, а в тому числі війна ідей"


Багато що залежить від того, як ти себе показуєш і як ти себе поводиш
Віктор Тимохін

 

tim

Україна - непереможна, сильна та незалежна завдяки тим патріотам, які зараз зі зброєю в руках оберігають наш спокій. З одним з них нам вдалося поговорити та дізнатися, наскільки важливою для них є наша підтримка та любов. І як насправді виглядає життя на фронті.


Завідувач студії звукозапису НМЦ «АстудіЯ» у мирний час, та Начальник зв’язку розвідувального дивізіону 26 артилерійської бригади, яка розташована на Дебальцівському напрямку в секторі В, старший лейтенант у нелегкі воєнні будні Віктор Тимохін розповів про те, як він потрапив на фронт, чого йому не вистачає і які проблеми він бачить у нашій армії.


Коли прийшла повістка, чи виникло бажання «відкосити»?


Звичайно, ні. Бо перед тим був Майдан. Напевно, що всі, хто були на Майдані, вони для себе якось розуміли, що може таке статися… От, наприклад, я був там пацифістом таким, типу «Peace.Love.Rock’n Roll», яка там взагалі може бути зброя? Але на Майдані ти бачиш, що люди гинуть, коли вже йде силове протистояння… Я для себе одразу обрав критерій: якщо, наприклад, Росія нападе на Україну, то значить я візьму автомат і піду захищати країну. Але до мобілізації ми займалися волонтерством. Ми робили проекти для дітей на Сході, а також підтримували батальйони. Коли прийшла повістка – я зрозумів: о, значить час подивитися іншими очима та служити державі інакше.


Що для тебе було найтяжчим коли ти збирався в АТО?


tim 2Найтяжчим, напевно… Те, що в мене є близькі, друзі, і я їх не буду бачити. Особливо дружину. Так склалося, що ми з дружиною 10 років разом, і ніколи такого не було, щоб тиждень там вона десь була чи я. Ми якось завжди були разом. Ну, максимум, ми виїжджали у волонтерських справах – може день, може два. А так завжди були разом. А тут, раз, – і відірвалися на місяці. І це, звичайно,.. з цим треба було змиритися. Але це був усвідомлений вибір. Я розумів, що так буде. І я мушу, як офіцер, як командир взводу, зробити щось таке, щоб допомогти країні.

За п’ять місяців, що я був на фронті, дружина двічі приїжджала. Вона ж їздить і в сектор М, і в сектор А. Вона не може тільки до мене їздити. Так само, як ми їздили до мобілізації – багато підрозділів, і всі чекають волонтерів.


А, взагалі, наскільки боєць після навчання виходить підготовленим? Ти ж пройшов це навчання перед тим, як відправитися на передову.


Залежить від людини. Багато мобілізованих мали якийсь армійський досвід. Але, звичайно, якщо ти геть нічого не знаєш, і ти «з нуля», багато чого не навчишся. Але найбільша проблема не те, скільки їх навчають, а те, що під час навчання ти не дуже знаєш, що будеш робити на фронті. Я ж телефоную колегам, хтось потрапив туди, хтось займає інші позиції… Звичайно, якби знати, чим будеш займатися – я б навчився краще. Наприклад, не вчити або менше вчити те, до чого насправді у нас нема доступу. Але, в цілому, великий відсоток того, чого нас навчили знадобився, і ми його використовуємо.


Як швидко солдат адаптується на фронті?


Багато залежить від командира. Вже з літа великих боїв не було, коли дуже широко використовувалася артилерія, як було до того в Дебальцевому, в Іловайську, коли цілі квадрати накривали, і люди просто гинули. Зараз, коли фронт трошки вирівнявся, українські військові краще воюють, чи може менше російських військ з іншого боку, і, відповідно, вони гірше воюють. Наших втрат на день може і не бути, а може бути двоє, троє загиблих чи поранених. На моїй пам’яті був такий випадок, що міна потрапила у вхід бліндажу, і у них там загинуло чотири чоловіки. І це, в принципі, випадково, і таке рідко буває. Але багато залежить від командира. Як він слідкує: чи усюди відкопані бліндажі, чи вони були перекриті, чи всі солдати забезпечені бронежилетами і касками, чи вони їх носять... Це призводить до меншої кількості втрат.


От згадав ти втрати… А як часто ви вступаєте в бойове зіткнення?


tim 3Що таке у нас бойове зіткнення? Наприклад, ніч. Ми знаємо свої позиції, і більш-менш знаємо позиції наших сусідів. І от, раз, – наші товариші побачили їхній танк, чи як хтось іде. І починають стріляти. Стріляють-стріляють-стріляють… Перестали стріляти. Зранку туди приходиш – там кров, наприклад. Це таке бойове зіткнення. І так, щоб до тебе прийшли в лоб. Ну це, не знаю,.. тебе з гранатометів можуть розстріляти. От, літом, наприклад, стріляють або по сусідах, або по тобі. Значить ти залазиш в бліндаж і сидиш, поки перестануть стріляти. А так як виглядає робота розвідувального дивізіону? Виявив позиції батареї, танків, склад техніки – передав. Або по них вогневі підрозділи стріляють, або - ні.

 А щодо забезпечення: чи вистачає їжі? Яку роль відіграє волонтерська допомога?

Їжі вистачає, інша справа, що вона одноманітна і нецікава. Наприклад тушонка… Куряча чи яловичина – вона приїдається. Один раз нам дали свинячу – це було чудово. З рибних консервів можна вибудувати бліндажі. Їх дають багато, а, в принципі, солдати їх не люблять. Там, бички в томаті, бички в маслі… Наші коти такі, як повітряні кулі. Бо коту відкрити консерви – не проблема, бо їх повно. Але добре, що є волонтери, завдяки їхній допомозі ми можемо їсти щось краще. Теоретично забезпечення розписано по порціям, по меню. Але практично ніхто його не виконує. Ну, як – ніхто… Може, там десь біля штабів, де там перевірки, то може і готують, як написано. А у нас – ні, ну нащо ти будеш їсти суп з гречкою, якщо в тебе є щось краще, що привезли волонтери. І, відповідно, ти якось комбінуєш.


Закордонні волонтери допомагають?


Закордонні волонтери чомусь люблять «Правий Сектор». Моя знайома передає лише афганцям, бо не довіряє владі. Іноземці для себе вирішують кому надають допомогу. Були знайомі, які передавали афганцям, бо вони вірили, що афганці – дуже надійна сила. Багато – «Правому сектору». З нами, як з підрозділом, ніякі закордонні волонтери не працювали.


Які найголовніші проблеми в армії?


tim 4Головна проблема нашої армії – це відсутність візії цієї армії на рік, на три, на десять років. Що я маю на увазі під візією? Стан, в якому зараз армія, – зрозумілий. А от в якому стані армія буде за рік, за три і за десять, і яким чином вона перейде з цього стану в той. Хто буде робити і що? Кабмін, Генштаб, штаби секторів, бригади – що вони будуть робити для того, щоб армія перейшла з цього стану в той стан, який вони бачать? Ми виконуємо задачі, які перед нами ставлять. У нас штатний розклад до сих пір радянський, от посада, наприклад, «Радіотелеграфіст». Радіотелеграфія в війні не використовується – ніхто ключиком по радіо не стукає. І, навпаки, – є якісь задачі, зараз з сучасною технікою, а посади на них не передбачені. Що роблять командири? Вони просто людей переставляють. От, о цей вміє – будеш це робити. І воно, в принципі, працює. 

От, наприклад, мені. Я – начальник зв’язку. Мені пишуть про можливості противника щодо перешкоджання зв’язку. У них ( у бойовиків – ред.) там є такі машини, що вони можуть подавляти сигнал, прослуховувати. Вони це написали і все. У мене немає таких засобів, щоб цьому протидіяти. І командири мені їх не дадуть, я їх прошу, а вони кажуть – немає. Я знаю, що їх немає, командир дивізіону знає, що їх немає і їх не буде, бо вони коштують гроші. І як ми будемо воювати в цій війні – цього ніхто не знає. Якось воюємо.


А серед інших проблем часто згадують проблему пияцтва…


Проблема актуальна, і вона є. Вона дуже залежить, по-перше, від командира, по-друге, від підрозділу. Є групи ризику. Наприклад, є підрозділи, які займаються охороною. Це означає, що вони сидять з автоматом на позиції, потім чергуються з іншими. І вони нічого не роблять. А війна не йде так, що ти сидиш з автоматом і стріляєш. Ні, ти сидиш, і ти можеш просидіти три місяці, і жодної кулі в тебе ніхто не вистрелить. А, може, до тебе сьогодні прийшли ввечері і всіх постріляли. Об’єктивно важко, що вони нічого не роблять. От в Мар’їнці, наприклад, втратили зв'язок з спостережним пунктом, потім прийшли туди, а там четверо людей вбиті в голову і в серце. Відповідно, напасти можуть будь-коли, а можуть і не напасти. Вони сидять і їм нема чого робити. А горілку… Це ж Донбас. Там магазин, там село, ще щось… І, звісно, військовим наче не можна продавати, але продають, бо це вигідно місцевим жителям. А якщо магазин не продає, то завжди можна найти діда якогось чи бабу, які тобі самогону продадуть. У таких підрозділах, як наші, які ведуть якісь бойові розвідувальні дії легше, бо солдати більш зайняті. Але, звичайно, треба за цим пильнувати.


Як до вас ставиться місцеве населення?


tim 5Звичайно, що є люди різні. Так, треба стерегтися. Більше того, вимоги наші, розпорядження, керівні документи вимагають, що ми маємо бути увесь час в бронежилетах, касках і зі зброєю. Але, по факту, коли ти в Артемівську чи коли там у якомусь селі такому більш-менш, де наші стоять, ну ти гірше виглядаєш, коли ти в касці, в бронежилеті, з автоматом, чим коли на тобі зброї не видно. Мені простіше, я – офіцер, у мене пістолет, і я завжди ношу його так, щоб не було видно. І до тебе нормально ставляться. Я ніколи не зустрічав там таких проблем. Це не лише війна патронів, а в тому числі війна ідей. Багато що залежить від того, як ти показуєш себе, як ти поводишся.


Чи багато чоловіків в селах, де стоять українські війська? Може вони всі в армії «ДНР» і «ЛНР» ?



До речі, чоловіків в селах там багато. По них видно, що могли б тримати автомат. І вони є. Звичайно, серед наших є різні люди, кажуть «Воо… Пройди по Артемівську і всіх цих треба позабирати, мобілізувати, щоб вони йшли воювать», але в основному люди такі. Не можна сказати, що вони всі там десь воюють, а в селах одні жінки. У моєї подруги мати живе в Жданівці, це за Горлівкою. Так вона казала, що в неї з класу (вона вчителька) пішли двоє в «ДНР». І це для неї велика особиста трагедія. Решта людей – ні.

Людина така істота, що їй треба пристосовуватися. Є люди, що виїхали сюди. А ти візьми і поїдь – без квартири, знайомих, роботи. Це, в принципі, важко. Якщо ми військові когось спитаємо на вулиці – скажуть, що за Україну. Була така ситуація… В Донбасі у військових є гроші. Взагалі, там депресивні регіони і заробити важко. Наприклад діти, які такі самі як і в наших провінціях, занедбані, з ними ніхто не говорить. Коли я приїхав в АТО, ми ще не доїхали до місця дислокації, то зупинилися, коло магазину, я сиджу, і збіглися місцеві діти (десь до 10 років), і почали розповідати: «От ми там ходили, наловили карасів», показують мені цих карасів в кульку. А інший розказує: «Я там на полігоні лазив, знайшов якийсь снаряд, підірвався, мене там порвало, зашивали…», – задирає футболку і показує ці страшні шрами. Діти хочуть спілкуватися, але нема з ким. А солдати спілкуються з дітьми. І у солдатів є гроші. Тому що нам платять, і ці гроші більші, ніж там хтось може десь заробити в селі. І ти їх не витрачаєш, бо ти одягнений, нагодований, і так особливо нема на що. А діти там «морозиво купіть», ми й купуємо. Чому мені не купити морозива? Я і в Києві куплю морозива дитині, а чого я там не куплю під Артемівськом? Через те діти люблять там солдат, вони їх обліплюють. І була така ситуація у нас, якась дитина прибігає, каже: «Дядя, купи мені морозиво». Сержант з мого підрозділу дає йому 5 гривень. А проходить якась бабуся, і каже: «Покупаете наших детей? А нас не купите!». Тобто вона заявляє свою антиукраїнську позицію. Але таких людей мало.


Записали:
Богдана Гольфамід,
Маргарита Крамінська

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна Ресурси Проекти Ефір Емоції Віктор Тимохін: "Це не лише війна патронів, а в тому числі війна ідей"